«Чому я обрала професію вихователя»

Як швидко  полетіли в далекі краї часи прекрасного, невимушеного і безтурботного дитинства. Хоча, якщо подумати, то дитинство нікуди не полетіло, а залишилося зі мною на довгі роки, тому що я працюю вихователем у дитячому садку.

Кожна людина хоча б раз у житті задає собі питання: «Чи правильно я вибрала для себе професію? Чи шкодую про свій вибір?» І, звичайно ж, у кожної людини відповідь буде різною. З самого дитинства я хотіла стати педагогом, який зможе знайти підхід до кожної дитини і буде для неї потрібним, терплячим, вимогливим – педагогом, якому батьки довірять своїх дітей і який теплом свого серця зможе зігріти своїх вихованців. Педагогом, який для них знайде добре слово у потрібний момент. 

Дитинство минуло, і настала пора вибирати професію. Пам’ятаю величезне почуття радості, яке охопило мене в той момент, коли я дізналася, що вступила в Кіровоградський педагогічний університет ім. В. Винниченка. Педуніверситет – хороша путівка в життя. Після закінчення університету почалася захоплююча подорож у доросле життя і світ дитинства одночасно.    

Будь-який дорослий чимось схожий на дитину. Дитяча гордість відображається в усвідомленні власних досягнень і появі феномену «я сам», власних переживань і розвитку самолюбства, формування внутрішньої позиції особистості. Дивно, але теж саме відбувається і з починаючим вихователем.

Згадую свої перші робочі дні. Несподівано обрушується потік інформації, справ. І у душі з’являється боязкість, невпевненість у власних силах: а чи зможу я? І ще одне питання, яке хвилювало мене не менше за інших: «Чи вдасться мені віддати дітям все, що я знаю і вмію?». І ось настає момент, коли ти бачиш щасливі, радісні очі дітей, а в голові проноситься думка: «Я змогла! І як у дитини виникає гордість від усвідомлення власних досягнень своїх маленьких перемог над собою. А що ж далі? Щоденні будні і свята...

Працюючи вихователем, я зрозуміла, що треба бути такою ж дитиною і разом з ними виконувати всі завдання. Всі діти з дуже різними характерами, тому без індивідуального підходу тут не обійтися, когось треба пожаліти, а когось і покартати не завадить, адже вихователь-це друга мама, а у неї повинен бути ключик до кожної дитини. Вихователь – це мудрець, до якого діти йдуть з будь-яким питанням, і він повинен дати пораду.    

Хоч я працюю в цій професії не так багато, але я з гордістю можу сказати, що я – вихователь. Не кожній людині судилося бачити дітей, які з радістю переступають поріг дитячого садка, які щодня зустрічають тебе з посмішкою – ось найвища оцінка для будь-якого вихователя, навіть якщо у нього немає нагород і медалей. Найвища нагорода – це щасливі посмішки малюків, їх довіра, визнання й любов. Для когось це банальність, а для мене це і є життя. І я пишаюся кожною маленькою перемогою у своїй великій професії.